<< Главная страница

Океан



Категории Василь Барка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Уже за мною голубинi сестри, кигичучи, мов сон, витають; як море все на вiщiм перехрестi, та все спливає в сиву тайну. Чого це незриданнi зграï кружать без сонця до мого чола? Нас доля — як не стали ще подружжя - вже океаном розвела... Вже досвiтом на глибинi вiдчаю, де риза пориває вiчно; о, рiдне серце! як я дожидаю, й чаïнi втiшення навiщо? Бо тiльки сонце з крови перекаже проз океан — мою бiду, де бiлокрилля хмару й хвилю в'яже, де я до тебе не прийду... де в перснi неба яснiсть янголина, де левами вода веде, - вiтання в руки сонця перелине зеленим димом доцвiте. Волошкове, навiки з грому вiзьме все огняне, все молоде! На божевiлля вигляне, на грiзне, сiяння з келiï святе. I дзвони пiснi, наче щастя, сняться, в чаïнiï вiнки вквiтають. Хрещату щоглу, що в надсвiття знята, виводять з вишивки i гаю. I крильцями твоï думки коханi через розлуку синю кличуть - вона на серцi: дужiм океанi: кричить нещастями на стрiчу. Стань, ясна ясочко i цвiтко вишнi, бо спогади страждання будять, бо океан, гiрку бiду надпивши, мережку розрива на грудях. Без тебе крушить гори з завiрюхи, кипить пожежею сiдою. Над клавiшами пiдкидає руки, щоб ти почула всю недолю. I музицi, мов кров — живiй, схлинатись без тебе крiзь огнi свiчанi, де розпал i несамовиття натиск, як де на брамах бiй мечами. I день, мов дзеркало, розбито вдрузки, нi променя твого немає, I вже нiде пташиноï галузки блакитна щирiсть не гойдає. Лиш сонце привiталося крiзь скорбi, черпнуло з вихору в долоню. За чайками шепочуть хвилi добрi без тебе в глибину холодну. Бо незабудками вiдкриє радiсть, леле! твоя над берегами тучi, i, як на празник до iкон, простеле, турбуючись, грезет кипучий. Дихання бризного безперестанку, грудьми, як скрипку, жду давно. Вiд хвилi шепоти навкруг не втануть; що люба кличе на вино. Як трепет океану, вся спромога пiсенна — вiд грудей, що з горя вже кров'ю милого життя до Бога при всiх трояндах проговорять. I на вуста нам свiжiсть несказанна, бо квiткою в кровi не сохне; але голубить кораблi кохання, зустрiвши сизокриле сонце. Це все — не грiх, трояндне вiд любови, сама пелюстками священна. I лиш ïï роса жива оновить людське благання i прощення. Крiзь них i спомини в вiнках чаïних бринять, як океанськi квiти, о, рiдне серце! — все при тiй святинi, де я з тобою мiг радiти.
Океан


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация